Збірка "Листя трави" прославила Волта Вітмена. Усі його вірші - це заклик до зміни життя на краще, до боротьби, до наслідування простого життя з щирим та відкритим серцем, до віри у свободу.
Себе я прославляю, себе я оспівую,
I те, що приймаю я, приймете й ви,
Бо кожен атом, котрий належить мені,
так само належить вам.
Я тиняюся, шукаючи свою душу,
На дозвіллі тиняюся влітку, нахиляюся
й розглядаю стебло травинки.
Мій язик, кожен атом моєї крові складається з
цього ґрунту, з цього повітря;
Народжений тут від батьків, зароджених тут
батьками, котрі так
само тут народилися,
Я, тридцятисемирічний,
без жодної хворості, розпочинаю
I сподіваюся не урватися аж до смерті.
Вірування та вчення, всіма облишені,
Ви відступили убік — але й ви добрі на місці
своєму, і вас не забуто, —
Я прихищаю всі — правильні й хибні,
я дозволяю стверджувати речі
щонайризикованіші:
Хай промовляє природа без перешкод
з первісною силою.
Присудження Нобелівської премії з літератури можливо перенесуть
...
Варто мені торкнуться землі стопою, як
звідти зринають сотні прихильностей
I перед ними мізерніє все найкраще,
що можу сказати.
Я закоханий в тих, що ростуть просто неба,
В людей, що живуть серед стад, що скуштували
життя над берегом океану, чи в нетрях,
У стерничих і в будівничих суден,
у майстрів із сокирами й довбнями,
в кучерів, що правлять кіньми.
Я б із ними їв би та спав би тиждень
за тижнем.
Що ж є найузвичаєніше, найдешевше,
найближче і найприступніше? — я сам,
Я ризикую і витрачаюся,
щоб повернути сторицею,
Чепурюся, щоб сам себе подарувати
найпершому, хто схоче мене узяти,
I не прохаю, щоб небо спустилося примсі
моїй на догоду, —
Я щедро себе розкидаю для всіх і назавжди.
15 зворушливих цитат з "Маленького принца"
***
Спитала дитина: "Що таке трава?" — і повні пригорщі мені простягла.
Що відповісти дитині? Не більше за неї я знаю, що таке трава,
Може, це вдачі моєї прапор, із зеленої — барви надії — тканини зітканий.
А може, це хустинка від Бога,
Запашна, умисно нам зронена у подарунок, на згадку,
Десь у куточку й вензель власника, — щоб помітили ми, звернули увагу, запитали — чия?
А може, трава — така ж дитина, зрощене зелене немовля.
А може, це ієрогліф такий самий,
Що означає: "Росту, де багато землі й де мало,
Між чорними та білими людьми;
Хай то буде канадець, вірджинець, конґресмен чи негр, —
всім даю я одне і однаково всіх приймаю".
А тепер вона ніби схожа на гарне, непідстрижене волосся могил.
Я буду ніжний з тобою, траво вруниста,
Може, ти ростеш із грудей юнаків,
Може, я полюбив би їх, якби знав раніше,
Може, ти проросла зі старих чи з немовляти, що недовго
було біля материнського лона,
Може, ти і є материнське лоно.
Надто темна трава ця, щоб рости з сивини старих матерів,
Вона темніша за безбарвні бороди стариків,
Затемна, щоб рости з блідо-рожевих піднебінь.
О, я чую нарешті мову стількох язичків,
I відчуваю, що недарма вони проросли з піднебінь.
Шкода, що не можу я тлумачити натяки на юнаків і юнок умерлих,
I натяки на дідусів і бабусь, і немовлят, що недовго були
біля материнського лона.
Що ж, по-вашому, сталося з юнаками й старими?
Що, по-вашому, сталося з жінками й дітьми?
Вони живі й десь їм незле ведеться,
Найменший пагінчик свідчить, що смерті нема насправді,
Бо, якщо вона й з'являлась, то вела за собою життя, — смерть не чигає
в кінці шляху, щоб життя зупинити,
Смерть-бо гине при появі життя.
Усе рине вперед і вшир, ніщо не щезає,
I смерть — це не те, що гадають, — це краще.
20 років Гаррі Поттеру: нові обкладинки
Приєднуйтесь :)
Інстаграм / Фейсбук / Телеграм / Твіттер