Джонатан Сафран Фоєр — один із найбільш неординарних авторів сучасності, володар численних літературних відзнак, зокрема, премії від газети «The Guardian» за найкращу дебютну книжку та Національної премії США за найкращу книжку на єврейську тему, нагороди «Young Lions» від Нью-Йоркської публічної бібліотеки тощо. Екранізації його творів мають тисячі шанувальників у різних країнах, а кінострічка, знята за романом «Всьо ясно», здобула неабиякий успіх у глядачів зі всього світу.

У  романі "Всьо ясно" є все: захопливі пригоди, добрий гумор, історія та шлях до самого себе. Двадцятирічний американець Джонатан вирушає до незнайомої йому України на пошуки жінки, яка у роки Другої світової війни врятувала його дідуся-єврея від смерті. Його помічники — не дуже освічений перекладач Алекс з Одеси, його дід, який удає із себе сліпого, і пес-поводир Семмі Дейвіс Молодший-Молодший. Разом вони вирушають на Західну Україну, до Луцька, а звідти — до знищеного під час Голокосту єврейського містечка Трохимбрід, аби дізнатись правду про історію родини американця. Феєрична та непередбачувана подорож, сповнена кумедних моментів, обертається на шлях до себе, на пошук відповіді на одвічні життєві запитання…

Уривок з книги "Всьо ясно" Джонатана Сафрана Фоєра 

Увертюра перед початком дуже жосткої подорожі

За паспортом я Олександр Перцов. Але всі другани кличуть мене просто Алєкс, бо так тупо легше вимовити моє настояне ім’я. Мама мене називає Льоша-нє-нєрвіруй-мєня, бо я постоянно граю їй на нєрвах. Єслі хочете знати, чому я її так нєрвірую, то це тому, шо постійно десь лажу з друзями й сію направо-наліво дєнєжними знаками та роблю ше багато такого, шо може її дразнити. Батя взяв собі за звичку кликати мене Шапка — то через мою песцову ушанку, яку я носив би даже літом. Ну, тепер він уже мене так не називає, бо я його чотко попросив перестати. Така кличка здалася мені якоюсь дуже вже дєтскою, а я привик думати про себе як про крутого і крєатівного пацана. У мене є купа дєвок, можете мені вірити, і кажда з них називає мене якось особєнно. Одна каже «Манюня». Це не тому, що я малий, а просто вона дуже про мене піклується. Інша називає мене «Ночь-бєз-сна». Доганяєте чому? Є ще одна дєвушка, яка зве мене Дєнзнаком. Бо я постоянно сиплю перед нею асигнаціями. За це вона передо мною всяко прєсмикаєцца. Ше маю младшого брата, який зве мене просто Алік. Це мене не дуже вставляє, але сам брат класний, і тому все окей — я не запрєщаю йому так мене називати. Його самого звати Ігорчик, але батя кличе його Раззявою, бо той всігда у шось улізе. Пару днів тому поставив собі фінгал під глазом — неудачно спікірував біля стіни. Ше вам може бути цікаво, як звати мою собачку-сучку. Її собаче ім’я — Семмі Дейвіс Младший-Младший, бо Семмі Дейвіс Младший — любимий співак мого дєда, а це сучка-поводир, і вона не моя, а дєдова, бо він прикидається сліпим, а не я, канєшно.

Мене проізвели на світ 1977 року, як і героя цієї історії. Єслі чесно, то жизнь моя нармальна. Як я вже казав, викидаю багато приколів сам і з другими, но все це стандартні фішки. Мене вставляють американські фільми. Вставляють нєгри, особєнно Майкл Джексон. Уставляє сипати бабками в центрових ночних клубах Одєси-мами. Мені нравляться машини тіпа «Ламбарджині кунташ» і капучіно. Багато дєвочєк хотіли б мати зі мною плотські дєла на разних хороших тусовках, у «Ромашці», «Веселих горках» чи в «Бодіґарді». Хочете знати, чому стільки дєвок за мною сохнуть? Через мою унікальну персону. Я простий і страшно прикольний — а вce це забойні вєщі. Но я знаю кучу людей, які тащаться від спортівних машин і ночних клубів. А тих, хто любить льогкий ненав’язчивий флірт (який всігда кончається липкою простиньою), не пощитаєш і на всіх пальцях рук і ніг. Багатьох сьодні звати Алєксами. Тільки в моєму домі таких іще троє! Тому я з таким запалом підхопив ідею поїхати в Луцьк у ролі переводчика для Джонатана Сафрана Фоєра. То була суперова можливість.

Я пречудово закінчив другий рік англійської філології в універі, що дивно, бо мозок мого прєпода був повний всякого лайна. Мама так пишалася мною, шо навіть сказала: «Льо- ша-нє-нєрвіруй-мєня! Я така рада за тебе». Я зразу спитав її, чи не купить вона мені за це настоящі кожані штани, но мама скривилася: «Оці калготки?! Нікагда!» Батя тоже пиндючився. Він зразу: «ШАПКА!» — а я йому: «Не називай мене так», — а він мені: «Алєкс, мама так тобою гордицця».

Моя мама — дуже скромна жінка. Дуже-дуже скромна. Вона пріє в маленькому кафе за годину їзди від нашого дому. Подає клієнтам їсти й пити. Каже мені: «Я теліпаюся годину автобусом, щоб увесь день робити те, шо ненавиджу. Знаєш нашо? Раді тебе, Льоша-нє-нєрвіруй-мєня! Колись і ти будеш робити для мене те, шо ненавидиш. Це й називається сім’єю». Єдине, що вона ще не докумекала, так це те, шо я вже давно роблю для неї багато того, шо ненавиджу. Слухаю, як вона до мене говорить. Не нарікаю на свої мінімальні карманні дєньги. А я казав, що й близько не нєрвірую її так, як би мені хотілося? Нє-а. Не роблю всього цього, бо ми одна сім’я. Стараюся дотримуватися decencies. Так казати я навчився від героя цієї книжки. Не роблю цього, бо я не big fucking asshole. Це ше одна фраза, яку він мене навчив.

Мій батя мозолиться на туристичну агенцію «Дорогами предків». Її створили для євреїв, таких, як наш герой, що мають палке бажання покинути благословенну країну Америку й відвідати провінційні містечка Польщі й України. Батіна агенція предлагає услуги переводчиків, гідів і шоферів тим євреям, які хочуть відвідати місця, де колись жили їхні предки. Окей, от тільки настоящого єврея до тієї поєздки я вопше не бачив. Але то булла їхня, а не моя проблєма, бо я весь час хотів і був дуже навіть не протів побачити хотя би одного з них. Правду кажучи, до тієї поєздки я був увєрєний, шо у всєх євреїв повна голова лайна. А як інакше про них думати, якшо вони пересилали моєму баті дуже конкретні суми валюти, щоб приїхати з Америки в Україну? Та потім я зустрів Джонатана Сафрана Фоєра і, якшо чесно, у його голові не помітив ніякого лайна. А він настоящий єврей.

Ну, а шодо мого братіка Раззяви (я, до речі, ніколи його так не називаю, тільки Ігорчик), то він просто класний пацан. Я вже бачу, шо скоро він стане крутим і креативним мужиком і в його мозку буде багато ізвілін. Ми ніколи не говоримо на підвищених тонах, бо він тихоня, но я увєрєний, шо ми й так із ним добрі друзяки; я не збрешу, коли напишу, шо ми просто суперові другани. Ігорчика я вчив бути світським чуваком. Наприклад, три дні тому показав йому один журнальчик, шоб він міг оцінити, у яких позах я занімався серйозними чоловічими справами.

«Вот шістдесят дев’ять», — сказав я, розкривши перед ним порнографічний журнальчик. Я вказав на картинку двома пальцями, щоб він її не пропустив. «А чому це шістдесят дев’ять?» — запитав він, бо ше з народження був страшно любопитним. «Цю позу придумали в 1969 році. Мій друг Гріша навіть знає друга племінника автора цього винаходу». «А шо робили до 1969 року?» «Просто брали в рот і облизували, но не одночасно». Раз я взявся за братика, то скоро він у цій справі стане справжнім експєртом.

З цього часу й починається моя історія…

Но спочатку я просто не можу не описати свою привабливу наружность, щоб ви її оцінили. Я однозначно високий. Нема такої жінки, яка була б вищою за мене. Усі вищі за мене жінки, яких я знаю, — лізбіянки, і 1969 рік, ясно, відкрив для них широкі горизонти. У мене шикарне волосся з проділом посередині. Це тому, що мама, як я був іше дуже маленький, всігда робила мені проділ збоку, а я, шоб пограти їй на нєрвах, став чесатися інакше. «Льоша-нє-нєрвіруй-мєня! — казала вона тоді. — З такою причоскою ти виглядиш умствєнно отсталим». Це вона не спеціально, сто процентів. Мама часто говорить то, чого зовсім не має на увазі. У мене аристократична улибка, і я люблю підколювати людей. Мій торс виглядає мегакрутим, хотя зараз йому трохи не вистачає м’язової активності. Мій батя товстий, і мама тоже огрядна. Но це мене не волнує, бо я тільки виглядаю грубим, по факту то всьо м’язи. Ше осталося описати мої очі, і можна починати історію. Очі в мене голубі з блєском. Ну, тепер можна розказувати.

Одного разу баті подзвонили з американського офісу агенції «Дорогами предків». Їм нада був шофер, гід і переводчик для хлопця, який приїде в Луцьк в началі липня. Це була проблема, бо в липні  Україна готувалася святкувати першу річницю своєї ультрасучасної Конституції, шо переповнювало всіх нас патріотичними почуттями, а тому багато хто планував на ці канікули рванути за границю. Через це гідів та інших знайти було неможливо, як і тоді, коли в 1984-му відбувалася Олімпіада. Але батя в мене всіх тримає під каблуком і всігда получає то, шо хоче. «ШАПКА! — сказав він мені по телефону, коли я сидів удома й дивився найкрутіший з усіх документальних фільмів «Зйомки трилера». — Який це язик ти вчив цього року в унівєрі?» Я відповів: «Не називай мене “ШАПКА”!!!» «Олександре, — сказав він, — яку мову ти вивчав цього року в університеті?» «Англійську», — відповів я. «Успішно?» — запитав він. «Розмовляю вільно», — сказав я, передбачаючи, шо він буде гордитися цим і таки купить накидки на крісла із зєбрової шкури, про які я так давно мічтав. «Прекрасно, ШАПКА», — сказав він. «Не називай мене так!» — ше раз сказав я. «Прекрасно, Алексе! Прекрасно! Ти мусиш скасувати всі свої плани на перший тиждень липня». «У мене нема ніяких планів», — відповів я. «Уже є», — пояснив він…