Осінь на Вінниччині – це хвилі іржі,

під якими золото горить і зблискує.

Осінь – це коли безнадійно чужі

намагаються бути сумними і близькими.

Осінь – це простір, це видих - пара,

коли стомлені очі на сонце мружиш,

і коли не потім, а прямо зараз

взяти і заїхати: "Ну як ти, друже…"

Осінь – це музика, яка так свербить

під мапою шкіри й тікає зовні,

це безодня ставу і три верби,

що бредуть у тумані, як в сивій повені.

Осінь – це здогадка про всю любов,

що пересічному смертному вже вготована,

це дописані вірші й, само-собою, кохана,

якщо і не знаєш – хто вона.

Сергій Татчин

Больше стихов Сергея Татчин можно найти в его книге Вінницька абетка