липневе сонце розгоряється - аж допоки

не випалить залишки цих перестояних днів

хочеться у віршах медитативного спокою

принаймні мені

хочеться розкинути руки над Вінничиною

і триматися на повітрі як вільний птах

бачити її - нічиєю і любити її - нічию

і тільки так!

коли я пишу про липень - розморений, плинний,

то насправді я пишу виключно про те,

що ми з тобою зближаємося щохвилини,

фатальн оі невідворотно - step by step.

а спеки стільки,

що хватило б усім замерзлим,

що полягали напівдорозі у снігах і льодах!

вже й не віриться, що у Вінниці настане вересень,

що ітимуть дощі і тектиме вода.

та якщо заплющитись, здається, я тебе бачу,

серед туго натягнутих струн дощу.

і навіть чую пісню - ти співаєш наче,

от тільки слів я здалеку не розчув.

ЗРЕШТОЮ

зрештою весна - це тотальна ніжність,

екстатично зайпійна, неконтрольована.

коли з інших - весело, а із себе - смішно,

коли неперадавано легко, кайфово, кльово!

коли небеса наді мною і в мені - тотожні,

тане передати фарбами, бо немає кольору.

коли хочеться бути в Парижі художником

чи в Немирові, при церкві, сторожем і столяром.

коли хочеться любові, а її - навалом!

і все довкруж - для неї, чи її віщує.

коли тебе прощають і люблять, а тобі все мало,

чи коли до обіду не знаєш, де заночуєш.

коли світ тримається не на черепах і китах,

а поперевах - на пролісках, а затим - на рястові.

коли кожному стрічному кожна зустрічна - та,

і він її готовий аж до літа вкрасти.

коли кожнісінький рух - обережний і скупий,

і не тому, що економиш якісь там сили,

а боїшся наполохати цю весну - якби

все довкола справдилось, то було б красиво!

зрештою, весна - це не пам'ять, а надія

на те, що коли за руку мене в темряві береш ти,

щоразу прозріватиму, що лиш тебе хотів я.

це кохання, зрештою!