Франко
27.08.2018

      27 серпня народився один з найвидатніших українських письменників Іван Якович Франко. Видатний поет, публіцист, перекладач, учений, громадський і політичний діяч, він є автором кількох тисяч творів загальним обсягом понад 100 томів. Усього за життя Франка окремими книгами і брошурами з'явилося понад 220 видань, у тому числі більш ніж 60 збірок його оригінальних і перекладних творів різних жанрів. Він був одним із перших професійних українських письменників, який заробляв на життя літературною працею. Писав українською (більшість текстів), польською, німецькою, російською, болгарською, чеською мовами.

      Перший вірш Франка «На Великдень 1871 року» не зберігся. Він був присвячений батькові, як і пізніші поеми «Святий Валентій» та «Історія товпки солі». Перші друковані вірші («Моя пісня» і «Пісні народнії») з'явилися 1874 у львівському студентському журналі «Друг» під псевдонімом «Джеджалик». Починаючи з другого видання «З вершин і низин», поет послідовно структурує свою поезію за циклами, іноді називаючи їх «жмутками» або «карткою» («Картка любові»).

      Пам'ятники Іванові Франку є в різних містах України та за кордоном. Монументи Франкові — поету, письменнику, вченому-енциклопедистові, громадському діячеві встановлені переважно на заході України, де він жив і працював, однак є і в інших містах по всій країні й навіть за кордоном (Відень, Ліпік). А серед областей України чи не найбільше на Івано-Франківщині — названій на його честь.

      В інституті германістики Віденського університету, в якому Іван Франко успішно захистив докторську дисертацію, 29 жовтня 1993 року встановлена меморіальна дошка. На Постґассе, 8 28 травня 1999 року встановлене погруддя письменникові. Пам'ятна дошка також встановлена на будинку, в якому жив письменник за адресою: Відень, Віпплінґерштрассе, 26.

      Помер Іван Франко без передсмертної сповіді, хоча бажання висповідатися мав. Однак, не вдалося знайти священика, якому поет зміг би відкрити свою душу. Спершу він відмовився від сповіді в о. Володимира Гургули, мотивуючи це, за спогадами Олени Грозикової, різними політичним переконаннями і тим, що ціле життя боровся проти о. Гургули. Прогнав Франко також і молодого православного капелана, який повівся нетактовно, надмірно випитуючи у нього, чи він вірує в Бога, і чи, бува, не атеїст. Приходив до Франка в останні дні його життя і молодий василіянин о. Теодозій Галущинський. З його слів, Франко спочатку всіляко намагався оминати тему віри або намагався відбутися загальними фразами, а коли о. Галущинський запропонував йому тайну сповіді, звернувши увагу на його стан тяжкої хвороби, «Франко задумався: знов почав підносити закиди проти віри і вкінці таки не хотів сповідатися».

      Франкова смерть позначилася конфліктом з духовенством. Ольга Роздольська у спогадах писала: "громада бажала справити покійному парадний похорон з більшим числом священиків. Та швидко виявилося, що про це і мови не може бути, бо ж покійний був «явним ворогом духовенства». Як стверджував о. Т. Галущинський, о. Андрій Білецький, який заступав митрополита Андрея Шептицького, коли той перебував під арештом в Росії, не дав дозволу на церковний похорон Франка. Втім, о. Василь Давидяк побоюючись помсти з боку прихильників Франка, не виконав офіційного розпорядження церковної влади і доручив провести церковний похорон о. Володимиру Гургулі.

      Похований 31 травня на Личаківському цвинтарі у Львові.

 

Читайте нас на FacebookInstagramTwitter та у Telegram

Дивіться на YouTube.


Каталог